13.02.2013р. Б. / Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на Великий Піст

Віра в любов пробуджує любов: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16)

Дорогі брати і сестри,

Відзначення Великого Посту в контексті Року Віри надає нам цінну нагоду роздумати над відношенням між вірою і любов’ю: між вірою в Бога – Бога Ісуса Христа – і любов’ю, яка є плодом Святого Духа і яка веде нас шляхом посвячення себе Богові та іншим людям.

 

1. Віра як відповідь на любов Бога

В моїй першій енцикліці я запропонував кілька думок стосовно близького відношення між богословськими чеснотами – вірою і любов’ю. Виходячи від фундаментального твердження Св. Івана «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Ів. 4,16), я зазначив, що «буття християнином не є результатом етичного вибору чи якоїсь піднесеної ідеї, але зустрічі з подією, з особою, яка надає життю новий горизонт і вирішальний напрямок… Оскільки Бог на початку полюбив нас (пор. 1 Ів. 4, 10), любов вже не є лише «заповіддю»; вона є відповіддю на дар любові, з якою Бог приходить до нас» (Deus caritas est, 1). Віра є цією особистою прихильністю – яка включає всі наші здібності – до об’явлення безумовної і «палкої» Божої любові до нас, в повноті об’явленої в Ісусі Христі. Зустріч з Богом, Котрий є Любов’ю, включає не лише серце, але й розум: «Пізнання живого Бога є шляхом до любові, і «так», сказане нашою волею Його волі, поєднує волю, розум і почуття в акт всеохоплюючої любові. Однак, це постійний процес: любов ніколи не закінчується, ані не стає абсолютно досконалою» (там же, 17). Тому усі християни, а особливо «особи, що провадять харитативну діяльність», потребують віри, такої «зустрічі з Богом у Христі, яка будила б у них милосердя і відкривала їхні серця до іншої людини так, щоб любов до ближнього не була у них, так би мовити, накладеною зовні заповіддю, а наслідком їхньої віри, що реалізується через любов» (там же, 31 А). Християни – це особи, яких здолала Христова любов, і відповідно, під впливом цієї любові – «Caritas Christi urget nos» (2 Кор. 5,14) – вони є в глибокий і конкретний спосіб відкритими на любов до ближнього (пор. Deus caritas est, 33). Таке ставлення виникає перш за все від усвідомлення того, що Господь нас любить, що нам прощає і навіть служить Господь, Котрий схиляється для того, щоб обмити ноги апостолам і пропонує себе самого на Хресті, щоб притягнути людство до Божої любові.

«Віра показує нам Бога, який віддав за нас свого Сина і дарує нам тверде переконання, що це правда: Бог є любов!... Віра, яка є ознакою любові Бога, що виявилася в пробитому серці Ісуса на хресті, зі свого боку породжує любов. Вона є світлом – по суті, єдиним, – що знову і знову розвіює темряву світу і дає нам відвагу жити й діяти» (пор. там же, 39). Усе це допомагає нам зрозуміти, що основною відмінною ознакою християн є саме «любов, оперта на вірі і нею сформована» (пор. там же, 7).

 

2. Любов як життя у вірі

Усе християнське життя є відповіддю на Божу любов. Першою відповіддю є власне віра як прийняття, сповнене подиву і вдячності, нечуваної божественної ініціативи, що передує нам і кличе нас. І «так» віри є початком сяючої історії дружби з Господом, який наповнює і дає повноти значення усьому нашому життю. Але для Бога недостатньо, щоб ми просто прийняли Його безумовну любов. Він не лише любить нас, але хоче наблизити нас до себе, перемінити нас таким глибоким чином, щоб ми могли сказати разом із Св. Павлом: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2,20).

Коли ми залишаємо місце для Божої любові, тоді стаємо подібними до Нього, беручи участь у Його любові. Якщо ми відкриваємо себе на Його любов, ми дозволяємо Йому жити у нас і вести нас до любові з Ним, у Ньому і як Він; лише тоді наша віра стає істинно такою, «яка діє через любов» (Гал. 5,6); лише тоді Він перебуває у нас (пор. 1 Ів. 4,12).

Віра є пізнанням істини і дотриманням її (пор. 1 Тим. 2,4); любов означає «ходити» в істині (пор. Еф. 4,15). Через віру ми входимо в дружні стосунки з Господом, любов’ю ця дружба живе і плекається (пор. Ів. 15,14). Віра схиляє нас прийняти наказ нашого Господа і Вчителя; любов дає нам радість втілити його на практиці (пор. Ів. 13,13-17). У вірі ми народжуємося як діти Божі (пор. Ів. 1,12); любов допомагає нам конкретно тривати у нашому божественному синівстві, даючи плоди Святого Духа (пор. Гал. 5,22). Віра дає нам можливість розпізнати дари, які нам довірив добрий і щедрий Бог; любов робить їх плідними (пор. Мт. 25,14-30).

 

3. Нерозривний зв’язок між вірою і любов’ю

У світлі вищесказаного стає зрозуміло, що ми не можемо відокремлювати, чи протиставляти, віру і любов. Ці дві богословські чесноти тісно пов’язані між собою, і помилкою було б шукати між ними контраст чи «діалектику». З однієї сторони, обмеженням було б ставити сильний наголос на пріоритеті та вирішальній ролі віри і недооцінювати та майже відкидати конкретні діла любові, применшуючи їх до невизначеного гуманізму. З іншої сторони, обмеженням було б також перебільшувати першість любові і діяльність, яка з неї виходить, наче діла могли б зайняти місце віри. Для здорового духовного життя необхідно уникати як фідеїзму, так і морального активізму.

Християнське життя є постійним сходженням на гору для зустрічі з Богом, а потім поверненням донизу, несучи любов і силу, отриману від Нього, щоб служити нашим братам і сестрам Божою любов’ю. У Святому Письмі бачимо як запал апостолів проголошувати Євангеліє і пробуджувати віру людей є тісно пов’язаний з їх харитативною турботою бути слугами вбогих (пор. Ді. 6,1-4). У Церкві, споглядання і дія, символом яких, певною мірою, є євангельські постаті Марії й Марти, повинні співіснувати та взаємно доповнюватись (пор. Лк. 10,38-42). Стосунки з Богом завжди мають бути на першому місці, а справжній взаємоподіл в дусі Євангелія повинен бути вкорінений у вірі (пор. Катехеза під час загальної аудієнції 25 квітня 2012 р.). Інколи виникає тенденція применшити термін «любов до ближнього» до солідарності чи просто гуманітарної допомоги. Однак важливо пам’ятати, що найбільшим ділом любові є євангелізація, яка є «служінням слова». Немає більш доброчинної – і тому більш благодійної – діяльності по відношенню до ближнього, ніж ламати хліб слова Божого, ділитися з ним Радісною Звісткою Євангелія, ввести його у стосунки з Богом: євангелізація є найбільшим і найповнішим сприянням людській особі. Як написав Слуга Божий Папа Павло VI у енцикліці «Populorum Progressio», проголошення Христа є першим і головним чинником розвитку (пор. п.16). Це споконвічна істина любові Бога до нас, якою живуть і яку проголошують, яка відкриває наше життя на прийняття цієї любові і робить можливим інтегральний розвиток людства і кожної особи зокрема (пор. енц. Caritas in veritate, 8).

По суті, усе бере свій початок з Любові і до Любові прагне. Безумовну Божу любов ми пізнаємо через звіщення Євангелія. Якщо ми приймаємо її з вірою, то отримуємо перший і незамінний контакт із Божественним, що  може «закохати нас у Любов», щоб ми потім в цій Любові перебували, росли в ній і з радістю передавали її іншим.

Стосовно відношення між вірою і ділами любові, є уривок в посланні до ефесян, який подає, мабуть, найкраще пояснення зв’язку між ними: «Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий.  Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися. Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф. 2,8-10). З цього можемо бачити, що уся ініціатива спасіння походить від Бога, від Його благодаті, від Його прощення, отриманого у вірі; однак ця ініціатива, зовсім не обмежуючи нашу свободу і нашу відповідальність, є власне тим, що робить їх автентичними і скеровує їх до діл любові. Вони не є результатом людських зусиль, якими можна гордитись, але народжуються з віри і витікають з благодаті, яку Бог дає нам надміру. Віра без діл є схожою до дерева без плоду: обидві чесноти виникають одна з одної. Великий Піст запрошує нас, шляхом традиційних практик християнського життя, плекати нашу віру уважним і тривалим слуханням слова Божого та прийняттям таїнств, а водночас зростати в любові, в любові до Бога і ближнього, в тому числі через конкретні практики посту, покути і милостиню.

 

4. Пріоритет віри, першість любові

Як і кожен Божий дар, віра і любов походять від дії одного і того ж Святого Духа (пор. 1 Кор. 13), того Духа, котрий взиває в нас: «Авва, Отче!» (Гал. 4,6), і під впливом якого ми говоримо : «Ісус є Господь!» (1 Кор. 12,3) та «Мараната!» (1Кор. 16,22; Од. 22,20).

Віра, як дар і відповідь, дозволяє нам пізнавати істину Христа як утіловленої і розіп’ятої Любові, як повну і досконалу покору волі Отця і безмежної божественної благодаті по відношенню до ближнього; в серцях і розумах віра насаджує тверде переконання, що лише ця Любов може здолати зло і смерть. Віра закликає нас дивитись у майбутнє із чеснотою надії, із впевненим очікуванням, що перемога Христової любові осягне свою повноту. Зі своєї сторони, любов до ближнього впроваджує нас в любов Бога, об’явлену в Христі, і в особистий та екзистенціальний спосіб приєднує нас до цілковитої і безумовної самовіддачі Ісуса Отцеві і братам та сестрам. Сповнюючи наші серця своєю любов’ю, Святий Дух робить нас учасниками Ісусового синівського віддання Богові і братерського віддання кожній особі (пор. Рим. 5,5).

Відношення між цими двома чеснотами нагадує відношення між двома основними таїнствами Церкви: Хрещенням і Євхаристією. Хрещення («sacramentum fidei») передує Євхаристії («sacramentum caritatis»), але скеровується до неї, котра є повнотою християнської подорожі. Аналогічно, віра передує любові, але віра є автентичною лише тоді, коли любов її увінчує. Усе починається від покірного прийняття віри («пізнати те, що Бог тебе любить»), але має дійти до точки призначення істини любові («знати як любити Бога і ближнього»), яка залишається назавжди, як сповнення усіх чеснот (пор. 1 Кор. 13,13).

Дорогі брати і сестри, в цей період Великого Посту, коли ми готуємося до відзначення подій Хреста і Воскресіння – в яких любов Божа відкупила світ і пролила світло на його історію – висловлюю своє побажання, щоб усі ви змогли провести цей час, відроджуючи свою віру в Ісуса Христа, щоб разом з Ним увійти в коло любові до Отця і до кожного брата і сестри, яких ми зустрічаємо в нашому житті. В цьому наміренні я підношу свої молитви до Бога і прошу про Господнє благословення для кожного з вас і для кожної спільноти!

Ватикан, 15 жовтня 2012 року

Переклад «Католицького Оглядача»

Джерело:   Воїни Христа Царя

13.02.2013р. Б. / Попільна Середа. У римо-католиків почався Великий піст

В житті людини радість і моменти щастя чергуються з хвилинами поваги і смутку. Такий об’єктивний порядок життя. Еклезіаст нагадує, що на все є слушна хвилина під небом: є час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати, час мовчати і час говорити (пор. Проп. 3,1-8). Від сьогодні, Попільної Середи, Церва входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – у Великий Піст.

 

Цей час призначений для глибшого замислення людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїми стосунками з Богом і ближніми. В католицьких храмах у перший день Великого Посту, під час богослужіння, голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

 

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нам чогось коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16). Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29).

 

Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем.

 

Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: «Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих».

 

Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стає обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде разом з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу».

 

В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6,16-18).

 

Не буде перебільшенням сказати, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких «офіційних» обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які він бажає і в спромозі виконати. Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких – речах як телебачення, інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом.

 

Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви. Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається «у тайні» (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.

о. Володимир Кусьнєж, ecclesia-catholica.org.ua / CREDO

Джерело:   Воїни Христа Царя

12.02.2013р. Б. / 12 лютого 2013 року Празник трьох Святителів

Коротка історія

Празник Трьох Святителів належить до найновіших празників грецької Церкви. Поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст. про те, хто з них трьох є більш цінний для Церкви. Одні вище ставили святого Василія Великого, другі святого Григорія Богослова, а ще инші святого Йоана Золотоустого. Прихильники святого Василія звались василіяни, святого Григорія — григоріяни, а святого Йоана — йоаніти. Цей спір розв'язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім усі троє з'явилися Йоанові — єпископові міста Евхаїти, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали: "Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного, а кожний з нас у своєму часі окремо натхнений Божим Духом навчав, що було потрібно для спасення людей. Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два инші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерти нашим намаганням є всі сторони світу зводити до миру і єдности. Установи, отже, святкування нашої пам'яти в одному дні так, як ми одне в Бога, а ми будемо помагати до спасення тим, що святкуватимуть нашу пам'ять".

Єпископ Йоан зробив, як йому доручили Святителі. А через те, що свята Церква вже святкувала в січні пам'ять кожного з них зокрема, то він 1076 року призначив їхній спільний празник на 30 січня (за юліянським стилем — 12 лютого). Крім того, він на їхню честь склав проповідь, уклав тропарі, канони і стихири. Наші літописи 1076 року згадують про встановлення цього празника в Греції.

Богослужба празника оспівує і прославляє трьох Святителів за їхню гарячу любов до Бога і ближнього, непохитну віру, значення для святої Церкви, світлі чесноти, Божу мудрість та заступництво. "Василій — божественний ум, — співаємо на стиховні малої вечірні, — Григорій — божественний голос, Йоан — прегарний світильник. Хай будуть прославлені три визначні угодники і служителі Тройці". У стихирі на стиховні вечірні сказано: "Духа органи, грому божественного труби, блискавки проповідництва, світильники всесвітлі, золоті і світоносні в Бозі, преблаженний Василію, Григорію всемудрий, всезолотий і всечесний Йоане".

Наводячи як приклад їхню велич, заслуги та значення для Бога, свята Церква закликає вірних до належної прослави Трьох Святителів: "Любителі празника, — співаємо на литії, — зійшовшись, славімо пісенними похвалами Христових Святителів, Отців славу, колони віри і вірних учителів і хоронителів, кажучи: Радуйся, церковне світло, Василію премудрий, і стовпе непорушний. Радуйся, уме небесний, архиєрею преславний, Григорію Богослове. Радуйся, Золотослове, всезолотий Йоане, покаяння ясний проповіднику. Тож, Отці пребагаті, не переставайте завжди молитися до Христа за тих, які вірою і любов'ю празнують ваше священне і божественне торжество".

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: До апостолів подібні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував і душам нашим велику милість.

Слава: Кондак, глас 2: Священних і боговісних проповідників, найвищих учителів, Господи, прийняв ти в насолоду дібр твоїх і упокій, труди бо їх і смерть прийняв ти вище всяких плодів, єдиний, що прославляєш святих твоїх.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 13, 7-16

Браття, пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос вчора і сьогодні той самий і повіки. Не піддавайтеся різним чужим наукам; воно бо добре укріпити серце ласкою, а не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що ними займалися. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що служать при наметі. Бо м'ясо тих звірят, яких кров архиєрей заносить у святиню за гріхи, спалюється за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ своєю кров'ю, страждав поза містом. Тож виходьмо до Нього за табір, несучи його наругу, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. Тому, отже, через Нього приносім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його ім'я. Не забувайте добродійства взаємної допомоги, такі бо жертви є милі Богові.

Коментар апостольського читання

Мученик в перекладі з грецької означає свідок в будь якій галузі: правовій, історичній чи релігійній. У християнстві «мученик» відноситься виключно до тих, хто свідчить своєю кров‘ю. це ми зустрічаємо вже у Новому Завіті (Дії. 22, 20; Об. 2, 3; 6, 9). Мученик – це той, хто жертвує своїм життям і так засвідчує свою вірність Ісусові (Дії. 7, 55-60). На мучеництві заснована Церква Христова. В Старому Завіті ми знаємо мучеництво братів Маковеїв (2Мак. 6-7). У християнській Церкві мучеництво набирає нового змісту відкритого самим Ісусом. Це цілковите наслідування Христа, повна участь у Його свідченні та спасенному ділі (Ів. 15, 20). Насіння принесе плід тільки тоді, коли завмре (Ів. 12, 24). Одкровення апостола Івана – це книга мучеників: «Свідок вірний і правдивий» (Об. 3, 14), давши Церкві і світу свідоцтво крові.

Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри, це свідчення аж до смерті – Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. А святий Ігнатій Антіохійський висловлюється так: «Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога».

«Вельми прославлені мученики. Ви мудрістю своєю засоромили ворогів, які насильно намагалися відвести вас від Бога. Праведно і терпеливо пострадавши, сплели ви собі вінки перемоги і тепер молитесь за душі наші» (Молебень до Блаженних мучеників о. М. Конрада і дяка В. Прийми, Львів-Страдч 2003р.).

о. Іван Колтун

Євангеліє від Матея 5, 14-19

Сказав Господь своїм учням: Ви є світло світу. Не може укритися місто, що стоїть на верху гори. І не засвічують світильника і не ставлять його під посуду, але на свічнику, і світить усім, хто є в храмині. Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб виділи ваші добрі діла і прославили Отця вашого, що на небесах. Не думайте, що Я прийшов розорити закон або пророків; Я не прийшов розорити, а доповнити. Істинно кажу вам: Поки перейде небо і земля, йота єдина або єдина риска не перейде з закону, доки все буде. Якщо хто розорить одну із заповідей цих малих і навчить так людей, той меншим назветься у Царстві Небеснім; а хто творитиме і навчить, той великим назветься у Царстві Небеснім.

Проповідь

Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! В історії Святої Церкви знаємо таких людей, які були покликані до богопосвяченого життя. Це ті кого ми називаємо монахами і монахинями, ченцями і черницями. Це люди, які приймають особливий стан добровільно присвятити себе Богові. Живуть на зразок відшельника та пророка Іллі: «Так  певно, як живе Господь сил, в якого я стою на службі: ще  сьогодні я покажусь Йому» (1Цар. 18.15).

Ісус  Христос розуміє цих людей, які крім свого життя нічого не можуть запропонувати Богові і бажають всього очікувати тільки в Нього. Це зречення власного життя заради Нього приводить людину до неймовірного єднання з Ним. Лише у Нього вони зможуть навчитися, як потрібно організовувати своє життя «перед Божим обличчям» (Евр. 9.24), за якими правилами слід жити. Ісус Христос сам стає для них на землі правилом, доброю радою. Вони стають голосом Бога, звернутим до людей, які готові  прийняти Його пропозицію.

Ісус  Христос пропонує вільний вибір, нікого не примушуючи. Ті, які зголошуються, мусять бути убогими не тому, що знецінять вартості та блага життя, а тому, що знайшли найбільше багатство на цій землі, або, принаймні, не можуть більше позбутися прагнення та туги за Ними. Неодружений стан не є нічим іншим, ніж обрана форма убожества. Вони не мають на увазі зневажання та знецінення щастя закоханих та родинного щастя, а просто хочуть бути і «серцем убогими».

Послух є формою убожества. Я готовий бути убогим щодо власних планів, поглядів та особистих бажань! Через мене воля Божа має вершитися, як на Небі, так і на землі. Бог повинен розпоряджатися мною. Наше життя повинно бути підпорядковане лише цій одній меті і більше нічому. Ми враховуємо і віримо в те, що Святий Дух промовляє через рішення єпископів та настоятелів і йдемо туди, де нас потребують.

Така людина почувається покликаною голосити радісну новину, яку приніс Ісус, та Євангеліє про життя, смерть та воскресіння Христа. Він є учнем, якого кличе Ісус і висилає з дорученням проповідувати, зцілювати, христити, прощати. Особа монашого стану прагне жити, як Ісус, не настільки бажає презентувати в Церкві Його Слово, а радше Його життя. Слід пам’ятати, що ніхто не може досконало наслідувати Ісуса, повністю Його розуміти. Ми можемо намагатися жити тим, що нас особливо вразило у Його поведінці.

Як багато святих, які були вражені життям Ісуса Христа, були покликані служити і наслідувати Його, завоювали собі нев’янущий вінець Слави. Сьогодні ми святкуємо свято трьох святителів: Василія Великого, Івана Золотоустого і Григорія Богослова, які своїм життям досягнули святості. Вони стали світильниками і стовпами Християнської віри. За своє життя здобули собі славу своєю святістю,  проповідями, релігійними творами. Були вони у великій пошані за життя, а після смерті їх стали шанувати, як святих. Та в IV столітті народ поділився, бо одні вважали за найвищого у святості Василія Великого, інші – Григорія Богослова, ще інші – Івана Золотоустого. Тоді цих троє святих з’явилися єпископу Євхаітському Іану і просили, щоби він встановив сьогоднішнє свято, бо вони рівні перед Богом.

Ми звертаємось до святих не як до богів, а як до друзів Господніх. І наша повага до них – це не вигадка людей, але заповідь Божа. Дух Святий через пророка сказав: «Хваліть Бога у святих Його, хваліть в утверджені сили Його» (Пс. 150.1-2). Прославляючи святих, ми прославляємо Бога, Який явив через них Свою силу. Про те ж пише і апостол Павло: «Господь прийде прославлятись у святих своїх і явиться дивним в той день» (2Сол. 1.10 ).

Вся історія людства свідчить про ту дивну славу і силу Божу, якою прославив Він святих Своїх. Підтверджуючи істину слів, що співаємо у пісні: «І ми діти українського народу і святої Церкви», прославляймо трьох святителів Івана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Богослова і просімо у них молитву до Христа-Царя за наше спасіння і вірність його святій Христові Церкві. Амінь.

о. Іван Сивак

"Сівач", лютий 2011, Ч. 2 (137) рік 13

Для створення сторінки використано:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону трьох Святителів.

Джерела: http://www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя