13.02.2013р. Б. / Попільна Середа. У римо-католиків почався Великий піст

В житті людини радість і моменти щастя чергуються з хвилинами поваги і смутку. Такий об’єктивний порядок життя. Еклезіаст нагадує, що на все є слушна хвилина під небом: є час плакати і час сміятися, час сумувати і час танцювати, час мовчати і час говорити (пор. Проп. 3,1-8). Від сьогодні, Попільної Середи, Церва входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – у Великий Піст.

 

Цей час призначений для глибшого замислення людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїми стосунками з Богом і ближніми. В католицьких храмах у перший день Великого Посту, під час богослужіння, голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

 

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нам чогось коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16). Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29).

 

Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем.

 

Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: «Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих».

 

Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стає обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде разом з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу».

 

В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: «Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт. 6,16-18).

 

Не буде перебільшенням сказати, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких «офіційних» обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які він бажає і в спромозі виконати. Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких – речах як телебачення, інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом.

 

Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви. Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається «у тайні» (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.

о. Володимир Кусьнєж, ecclesia-catholica.org.ua / CREDO

Джерело:   Воїни Христа Царя

12.02.2013р. Б. / 12 лютого 2013 року Празник трьох Святителів

Коротка історія

Празник Трьох Святителів належить до найновіших празників грецької Церкви. Поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст. про те, хто з них трьох є більш цінний для Церкви. Одні вище ставили святого Василія Великого, другі святого Григорія Богослова, а ще инші святого Йоана Золотоустого. Прихильники святого Василія звались василіяни, святого Григорія — григоріяни, а святого Йоана — йоаніти. Цей спір розв'язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім усі троє з'явилися Йоанові — єпископові міста Евхаїти, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали: "Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного, а кожний з нас у своєму часі окремо натхнений Божим Духом навчав, що було потрібно для спасення людей. Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два инші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерти нашим намаганням є всі сторони світу зводити до миру і єдности. Установи, отже, святкування нашої пам'яти в одному дні так, як ми одне в Бога, а ми будемо помагати до спасення тим, що святкуватимуть нашу пам'ять".

Єпископ Йоан зробив, як йому доручили Святителі. А через те, що свята Церква вже святкувала в січні пам'ять кожного з них зокрема, то він 1076 року призначив їхній спільний празник на 30 січня (за юліянським стилем — 12 лютого). Крім того, він на їхню честь склав проповідь, уклав тропарі, канони і стихири. Наші літописи 1076 року згадують про встановлення цього празника в Греції.

Богослужба празника оспівує і прославляє трьох Святителів за їхню гарячу любов до Бога і ближнього, непохитну віру, значення для святої Церкви, світлі чесноти, Божу мудрість та заступництво. "Василій — божественний ум, — співаємо на стиховні малої вечірні, — Григорій — божественний голос, Йоан — прегарний світильник. Хай будуть прославлені три визначні угодники і служителі Тройці". У стихирі на стиховні вечірні сказано: "Духа органи, грому божественного труби, блискавки проповідництва, світильники всесвітлі, золоті і світоносні в Бозі, преблаженний Василію, Григорію всемудрий, всезолотий і всечесний Йоане".

Наводячи як приклад їхню велич, заслуги та значення для Бога, свята Церква закликає вірних до належної прослави Трьох Святителів: "Любителі празника, — співаємо на литії, — зійшовшись, славімо пісенними похвалами Христових Святителів, Отців славу, колони віри і вірних учителів і хоронителів, кажучи: Радуйся, церковне світло, Василію премудрий, і стовпе непорушний. Радуйся, уме небесний, архиєрею преславний, Григорію Богослове. Радуйся, Золотослове, всезолотий Йоане, покаяння ясний проповіднику. Тож, Отці пребагаті, не переставайте завжди молитися до Христа за тих, які вірою і любов'ю празнують ваше священне і божественне торжество".

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: До апостолів подібні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував і душам нашим велику милість.

Слава: Кондак, глас 2: Священних і боговісних проповідників, найвищих учителів, Господи, прийняв ти в насолоду дібр твоїх і упокій, труди бо їх і смерть прийняв ти вище всяких плодів, єдиний, що прославляєш святих твоїх.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 13, 7-16

Браття, пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос вчора і сьогодні той самий і повіки. Не піддавайтеся різним чужим наукам; воно бо добре укріпити серце ласкою, а не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що ними займалися. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що служать при наметі. Бо м'ясо тих звірят, яких кров архиєрей заносить у святиню за гріхи, спалюється за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ своєю кров'ю, страждав поза містом. Тож виходьмо до Нього за табір, несучи його наругу, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. Тому, отже, через Нього приносім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають Його ім'я. Не забувайте добродійства взаємної допомоги, такі бо жертви є милі Богові.

Коментар апостольського читання

Мученик в перекладі з грецької означає свідок в будь якій галузі: правовій, історичній чи релігійній. У християнстві «мученик» відноситься виключно до тих, хто свідчить своєю кров‘ю. це ми зустрічаємо вже у Новому Завіті (Дії. 22, 20; Об. 2, 3; 6, 9). Мученик – це той, хто жертвує своїм життям і так засвідчує свою вірність Ісусові (Дії. 7, 55-60). На мучеництві заснована Церква Христова. В Старому Завіті ми знаємо мучеництво братів Маковеїв (2Мак. 6-7). У християнській Церкві мучеництво набирає нового змісту відкритого самим Ісусом. Це цілковите наслідування Христа, повна участь у Його свідченні та спасенному ділі (Ів. 15, 20). Насіння принесе плід тільки тоді, коли завмре (Ів. 12, 24). Одкровення апостола Івана – це книга мучеників: «Свідок вірний і правдивий» (Об. 3, 14), давши Церкві і світу свідоцтво крові.

Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри, це свідчення аж до смерті – Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. А святий Ігнатій Антіохійський висловлюється так: «Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога».

«Вельми прославлені мученики. Ви мудрістю своєю засоромили ворогів, які насильно намагалися відвести вас від Бога. Праведно і терпеливо пострадавши, сплели ви собі вінки перемоги і тепер молитесь за душі наші» (Молебень до Блаженних мучеників о. М. Конрада і дяка В. Прийми, Львів-Страдч 2003р.).

о. Іван Колтун

Євангеліє від Матея 5, 14-19

Сказав Господь своїм учням: Ви є світло світу. Не може укритися місто, що стоїть на верху гори. І не засвічують світильника і не ставлять його під посуду, але на свічнику, і світить усім, хто є в храмині. Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб виділи ваші добрі діла і прославили Отця вашого, що на небесах. Не думайте, що Я прийшов розорити закон або пророків; Я не прийшов розорити, а доповнити. Істинно кажу вам: Поки перейде небо і земля, йота єдина або єдина риска не перейде з закону, доки все буде. Якщо хто розорить одну із заповідей цих малих і навчить так людей, той меншим назветься у Царстві Небеснім; а хто творитиме і навчить, той великим назветься у Царстві Небеснім.

Проповідь

Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! В історії Святої Церкви знаємо таких людей, які були покликані до богопосвяченого життя. Це ті кого ми називаємо монахами і монахинями, ченцями і черницями. Це люди, які приймають особливий стан добровільно присвятити себе Богові. Живуть на зразок відшельника та пророка Іллі: «Так  певно, як живе Господь сил, в якого я стою на службі: ще  сьогодні я покажусь Йому» (1Цар. 18.15).

Ісус  Христос розуміє цих людей, які крім свого життя нічого не можуть запропонувати Богові і бажають всього очікувати тільки в Нього. Це зречення власного життя заради Нього приводить людину до неймовірного єднання з Ним. Лише у Нього вони зможуть навчитися, як потрібно організовувати своє життя «перед Божим обличчям» (Евр. 9.24), за якими правилами слід жити. Ісус Христос сам стає для них на землі правилом, доброю радою. Вони стають голосом Бога, звернутим до людей, які готові  прийняти Його пропозицію.

Ісус  Христос пропонує вільний вибір, нікого не примушуючи. Ті, які зголошуються, мусять бути убогими не тому, що знецінять вартості та блага життя, а тому, що знайшли найбільше багатство на цій землі, або, принаймні, не можуть більше позбутися прагнення та туги за Ними. Неодружений стан не є нічим іншим, ніж обрана форма убожества. Вони не мають на увазі зневажання та знецінення щастя закоханих та родинного щастя, а просто хочуть бути і «серцем убогими».

Послух є формою убожества. Я готовий бути убогим щодо власних планів, поглядів та особистих бажань! Через мене воля Божа має вершитися, як на Небі, так і на землі. Бог повинен розпоряджатися мною. Наше життя повинно бути підпорядковане лише цій одній меті і більше нічому. Ми враховуємо і віримо в те, що Святий Дух промовляє через рішення єпископів та настоятелів і йдемо туди, де нас потребують.

Така людина почувається покликаною голосити радісну новину, яку приніс Ісус, та Євангеліє про життя, смерть та воскресіння Христа. Він є учнем, якого кличе Ісус і висилає з дорученням проповідувати, зцілювати, христити, прощати. Особа монашого стану прагне жити, як Ісус, не настільки бажає презентувати в Церкві Його Слово, а радше Його життя. Слід пам’ятати, що ніхто не може досконало наслідувати Ісуса, повністю Його розуміти. Ми можемо намагатися жити тим, що нас особливо вразило у Його поведінці.

Як багато святих, які були вражені життям Ісуса Христа, були покликані служити і наслідувати Його, завоювали собі нев’янущий вінець Слави. Сьогодні ми святкуємо свято трьох святителів: Василія Великого, Івана Золотоустого і Григорія Богослова, які своїм життям досягнули святості. Вони стали світильниками і стовпами Християнської віри. За своє життя здобули собі славу своєю святістю,  проповідями, релігійними творами. Були вони у великій пошані за життя, а після смерті їх стали шанувати, як святих. Та в IV столітті народ поділився, бо одні вважали за найвищого у святості Василія Великого, інші – Григорія Богослова, ще інші – Івана Золотоустого. Тоді цих троє святих з’явилися єпископу Євхаітському Іану і просили, щоби він встановив сьогоднішнє свято, бо вони рівні перед Богом.

Ми звертаємось до святих не як до богів, а як до друзів Господніх. І наша повага до них – це не вигадка людей, але заповідь Божа. Дух Святий через пророка сказав: «Хваліть Бога у святих Його, хваліть в утверджені сили Його» (Пс. 150.1-2). Прославляючи святих, ми прославляємо Бога, Який явив через них Свою силу. Про те ж пише і апостол Павло: «Господь прийде прославлятись у святих своїх і явиться дивним в той день» (2Сол. 1.10 ).

Вся історія людства свідчить про ту дивну славу і силу Божу, якою прославив Він святих Своїх. Підтверджуючи істину слів, що співаємо у пісні: «І ми діти українського народу і святої Церкви», прославляймо трьох святителів Івана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Богослова і просімо у них молитву до Христа-Царя за наше спасіння і вірність його святій Христові Церкві. Амінь.

о. Іван Сивак

"Сівач", лютий 2011, Ч. 2 (137) рік 13

Для створення сторінки використано:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону трьох Святителів.

Джерела: http://www.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя